З Гудзівки все починалось.
Кличе Звенигора дзвоном соборним
Друзів привітних в гостинний наш дім,
Гомін століть із валів оборонних
Мужністю повнить серця молоді.
Михайло Солончук
«Гімн Звенигородського району»
З Гудзівки все починалось.
Теперішній Гудзівській громаді в спадок від попередніх «ефективних господарників» дістався вщент розвалений «радгосп», один з найбідніших сільських бюджетів в районі та спогади, що колись тут вирувало, крутилося та кипіло життя. Природа не подарувала цій місцині надродючих чорноземів, тож за радянщини основою сільгоспвиробництва було садівництво. Справа йшла добре. Селяни не жили, як кажуть зараз «в шоколаді», проте й не бідували. Але то було колись. А нині здавалось нудьга та її вічна супутниця - безвихідь поселилися в Гудзівці назавжди. Острівки життя жевріли в місцевому клубі, завдячуючи його завідуючому, та ще у школі, яка є не тільки освітнім, але й культурним та комунікативним центром тяжіння для сельчан. Місцеві дякують богові, що дітлахів в освітньому закладі трохи більше критичного мінімуму, тож над ним перспектива «реорганізації» поки, що не висить. Місцеве самоврядування в особі сільської головині ніби й намагаються щось зробити для громади та хронічна пустота у місцевій казні і відсутність хоч трохи грошовитого спонсора зводять на нівець всі старання. 
Є певна надія, що почне відроджуватися село завдяки поселенню тут воїнів АТО з родинами, яким, за ідеєю голови районної ради Володимира Кучера, підтриманою сільською владою, мають надати квартири в добре збереженій двоповерховій споруді колишнього радгоспного гуртожитку. Вже й документацію на будинок виготовили. Серед так би мовити інших принад села – його близькість до районного центру. Всього якихось чотири кілометри і місто. Тож чимало селян їздять, чи просто ходять туди на роботу. Водночас, багато заможних городян уподобали мальовничу сільську місцину, фактично передмістя, для свого проживання, чи літніх дач. Хоча Господь і не наділив Гудзівку багатьма вигодами, історії тут аж за край, і саме завдяки розташованій серед села горі під красномовною назвою Звенигора – праматері сучасної Звенигородщини. За переказами та історичними доказами на місці, де тепер розташоване село Гудзівка, було підвищення, на якому наші пращури збудували вежу та підвісили дзвін. Коли озірні-вартові на вежі бачили наступ ворогів, то одразу дзвонили у нього, сповіщаючи про небезпеку, закликаючи до оборони довколишній люд. 
Всередині цієї гори був зроблений підземний хід, де під час нападу ховалися жінки і діти. В ті далекі часи в навколишніх степах аж кишіло людоловів та грабіжників в особі спочатку печенігів, а згодом і половців. Біля гори, вже в наш час, люди завжди знаходили списи, луки, шаблі, чим підтверджуються перекази про те, що тут не раз точилися битви. Укріплення на Звенигорі було зруйноване татарами в часи навали Батия. Багато віків Звенигородський замок був пусткою, а відновили його лише в 1545 році. Тоді ж саме місто Звенигород почало розбудовуватись вже біля річки Гнилий Тікич, на його лівому березі. Тож Дзвінгора, або Звенигора відігравала основну фортифікаційно-оборонну функцію на той час в захисті краян від чужоземців. Від її імені і пішла назва сучасного міста Звенигородка та й усього краю. Зараз назву «Звенигора» використовують вже як бренд для багатьох товарів, які виробляються в краї, та об’єктів і засобів комунікацій, спортивних команд та ін.
Це і відомий за далеко за межами України твердий сир, місцеві: телевізійний канал, дитячий оздоровчий центр, футбольна команда, а ще магазини, літературне об’єднання та чимало іншого. Маючи таку славетну історію і відомість, місцевим активістам не давало спокою те що місцева історична перлина не мала навіть таблички, яка би вказувала пересічному подорожуючому, чи гостеві села на її існування. Так було доти, допоки непосидючий місцевий мешканець і волонтер Валерій Карпачьов разом з однодумцями твердо вирішили встановити біля підніжжя Звенигори пам’ятний знак, який би носив не тільки інформативний характер, а й символічно поєднував минувшину з сучасною Україною. Своїм натхненням подвижники запалили односельців і будова вже набула зовсім іншого змісту. Вона стала спільною працею над втіленням власної ідеї громади. Люди повірили у свої сили та переконалися, що гуртом можна здолати здавалось би нездоланне. За зовсім короткий час намалювали ескіз, опорядкували місцину, зробили фундамент та вимурували постамент.
Небайдужі односельці допомагали хто чим міг – грошима, матеріалами, будівельним інвентарем і транспортом. Скільки це вартувало праці, нервів, а часом і розчарувань організаторам справи. Та все вже позаду. І ось, 21 вересня, в світле свято Різдва Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії, яке у православ'ї відноситься до числа дванадесятих, в Гудзівку зїхалися запрошені звідусіль гості, зійшлися місцеві мешканці щоб разом відкрити пам’ятний знак біля підніжжя Звенигори. Серед гостей були тут і депутати Черкаської обласної ради, Звенигородської районної, телебачення, духівництво, громадські діячі. Освятив споруду настоятель Храму Вознесіння Господнього Української Автокефальної Православної церкви, що у місті Звенигородці, Василь Карпюк. Свою творчість дарувала громаді юна, талановита Звенигородська співачка Валерія Кисла. 
Ообливої урочистостї надавав дїйству духовий оркестр. Волонтери Благодійного фонду «Звенигородський волонтерський рух з Україною в серці» демонстрували обладунки, форму, макети зброї, боєприпасів, якими українські воїни боронять рідну землю на Сході. Також голова цієї громадської організації Віктор Ткаченко вручив подяки жителям села за їх патріотизм, любов до рідної землі та допомогу Збройним Силам України. А голова районної ради Володимир Кучер подарував для сільського музею унікальне фото гори Звенигори датоване 1910 роком. На закінчення свята всі присутні частувалися смачнючими варениками, рибною юшкою та козацькою кашею, приготованими за давніми козацькими рецептами, як і годиться на багатті. Свято вдалося та додало гудзянам радості і віри, що все в них буде добре. Головне хотіти, вірити в це і докладати праці.
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
